головна  | профіль | вихідви як Гість | группа"Гости вітаемо Гість| RSS
  меню сайту
 
  міні-чат
  опитування
Кому Ви довіряєте більше?
Всього відповідей: 279

 
  друзі
    Погода в Україні Locations of visitors to this page
  статистика
(
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
)%
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Останні залпи над Дніпром

Останні залпи над Дніпром

Анжела ГАВРИЛЮК.

Фото Юрія Ластовини.

Сімдесят років тому в Києві могла би бути така ж мирна золота осінь, як нині: з жовто-багряним майвом садів і лісів, із дощовими вечорами та прохолодними, хоч і сонячними, ранками. А наші тоді юні діди та прадіди могли б прогулюватися тихими парками, ходити на побачення, закохуватися, виховувати дітей… Та осінь 1943-го була зовсім інша — багряна від крові та вогню.

«НАСТУПАЛЬНА операція за визволення Києва від нацистських загарбників почалася 3 листопада 1943 року…» — розпочинає свою розповідь головний зберігач фондів Національного музею-заповідника «Битва за Київ 1943 року» Галина Обозна, яка через наплив відвідувачів виконує роль іще й екскурсовода. Тут, на околиці села Нові Петрівці, де відбувались вирішальні бої за столицю, нині й справді гаряча пора: напередодні вікопомної дати на Лютізький плацдарм приїздять цілі делегації з усіх куточків України. Ось і зараз Галину Іванівну зусібіч обступили школярі-третьокласники і з непідробною дитячою цікавістю слухають її розповідь про кровопролитну битву за Дніпро та матір міст руських, у якій загинуло близько одного мільйона воїнів. Так, ціна тієї перемоги була занадто велика.

«22 вересня частини 40-ї армії під командуванням генерал-полковника Кирила Москаленка та 3-ї гвардійської танкової армії генерал-лейтенанта Павла Рибалка форсували Дніпро поблизу Переяслава-Хмельницького, започаткувавши створення Букринського плацдарму», — продовжує розповідь екскурсовод і підходить до невеличкого човна, на якому солдати перепливали Дніпро. А я все не відводжу погляд від школярів, які, затамувавши подих, слухають розповідь про кожен музейний експонат. Цікаво, що вимальовує в цю мить їхня уява, адже щось подібне вони могли бачити хіба що у кінофільмах чи комп’ютерних іграх на воєнну тематику. І як добре, що і вони, і ще кілька поколінь перед ними не знають того жаху, якого довелося зазнати учасникам битви. «Просто нестерпно було бачити, як з одного берега Дніпра у воду входить двадцять п’ять тисяч солдатів, а на протилежному виходить всього три, максимум п’ять тисяч», — писав у своєму щоденнику, згадуючи ті події, учасник цієї визвольної операції, радянський письменник Віктор Астаф’єв.

Роль Букринського плацдарму у визволенні Києва була хоч і не вирішальна, проте надзвичайно важлива і водночас надто трагічна. Спроба розгорнути звідси наступ на Київ успіху не мала, бо саме тут ворог зосередив велику кількість військ та чинив запеклий опір нашим солдатам. Згодом бої на Букринському плацдармі деякі історики назвуть «відволікаючим ударом», інші вказуватимуть на помилку вищого командування. Так чи інакше, потім Ставка Верховного Головнокомандувача радянських військ прийняла рішення про таємне передислокування наступальних сил на новий плацдарм поблизу села Лютіж, що неподалік Нових Петрівців. Менш ніж за добу понад 60 одиниць техніки 5-го танкового корпусу, яким командував генерал-лейтенант Андрій Кравченко, здійснили прихований рейд лівим берегом, переправилися через Десну, форсували Дніпро і закріпилися на плацдармі поблизу Лютіжа. Саме тут і почалися вирішальні бої за українську столицю.

Ось перед очима відвідувачів музею постає діорама, створена талановитим художником-баталістом Миколою Присєкіним, що відтворює битву за захоплення Лютізького плацдарму. Залпи гармат, кулеметні черги, палаючі хати — все це переносить в уяві відвідувачів на 70 років назад. У свідомості вимальовується, як молоді хлопці, серед яких і мої ровесники, біжать назустріч вогню і тут же падають під градом куль. Багато з них не мають ані зброї, ані обмундирування — їх мобілізували кілька тижнів тому на щойно визволених територіях. Вони беззахисні й фактично приречені, бо не пройшли ніякого військового вишколу. Життя таких безвусих бійців у тому пеклі тривало лише кілька годин. Вижили поодинокі з них. Такі жахливі реалії того часу.

Перемога на цій ділянці фронту стала можлива завдяки тисячам особистих та масових подвигів наших бійців і офіцерів. Старший лейтенант, ад’ютант 385-го батальйону, уродженець Білої Церкви на Київщині, Михайло Мельник у ніч на 24 вересня одержав завдання переправитися на правий берег Дніпра з групою солдатів і там закріпитися. Плисти довелося в холодній воді під зливою ворожих куль на підручних засобах. Багато його побратимів загинуло. Та все ж дісталися берега в ділянці села Ясногородка і одразу ж вступили в бій. Вибили ворога з його позицій і стали прикривати вогнем тих побратимів, хто ще переправлявся. Протягом кількох годин відбили три фашистські контратаки, а коли прибуло підкріплення, пішли на прорив. За ініціативність, безстрашність, велику кількість знищених гітлерівців пізніше йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Загинув 26 листопада 1943 року на Житомирщині.

Помічник начальника штабу з розвідки 705-го полку капітан Т. Лобода наприкінці вересня 1943-го у складі штурмової групи форсував Дніпро неподалік села Сваром’я (Вишгородський район) і в бою за Козаровичі на чолі взводу розвідки прорвавсь у тил ворога. Під час цієї операції його група знешкодила кілька вогневих точок та гарматних батарей, знищила близько двох десятків фашистів. Капітан Лобода також був нагороджений Зіркою Героя.

Взвод розвідки 196-ї розвідроти на чолі з українцем із Дніпропетровщини старшим сержантом П. Карамушком зумів непомітно пробратися в оборонні редути противника, винищив його на невеличкому плацдармі і потім разом із підрозділами 212-го гвардійського стрілецького полку 75-ї гвардійської стрілецької дивізії брав участь у відбитті численних контратак. За цей нічний бій Карамушко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Нині відомо, що близько 80% солдатів, які брали участь у боях за визволення Києва, — це українці, проте слід віддати належне і росіянам, білорусам, казахам, грузинам та представникам інших народів тодішнього СРСР, які також не вагаючись ішли в бій за українську столицю.

Третього листопада наші війська прорвали ворожу оборону, а до вечора встигли відвоювати київську околицю — Пущу-Водицю. Четвертого листопада 5-й гвардійський танковий корпус увірвався в район Святошин, а в ніч на шосте пробився в центр міста. Вже зранку шостого листопада Москва салютувала визволителям Києва! А вони, зайнявши спустошене місто, не впізнавали його: обгорілі будинки та дерева, напівзруйновані пам’ятки архітектури, порожні будинки (із понад дев’ятсоттисячного населення через кілька років після визволення тут нарахували всього 180 тисяч осіб). Здавалося, навіть золоті бані вцілілих храмів потьмяніли від жаху та горя.

«Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, а й моральне значення, — сповіщало лондонське радіо в день визволення міста. — Німеччина чує похоронні дзвони! На неї насувається лавина!». Проте робити такі гучні заяви, як виявилося, було ще зарано, адже нацисти будь-якою ціною намагалися повернути втрачену столицю Української РСР. Тут, під Києвом, бої тривали аж до 25 листопада. Під час його оборони полягла ще не одна тисяча наших співвітчизників. І лише наприкінці листопада радянським військам удалося остаточно зупинити нацистські контр-атаки на місто. Згодом за Київську наступальну операцію 2616 воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, їхні імена занесено у Книгу слави, що зберігається у музеї, а десятки тисяч воїнів одержали високі державні нагороди...

Підходжу до танка, що стоїть, мов на п’єдесталі, на бетонній плиті. Ним під час визволення Києва керував гвардії підполковник Дмитро Чумаченко, який, пройшовши всю війну, дожив до Перемоги. Почувши про створення заповідника «Поле битви за Київ» у березні 1945-го, приїхав сюди, у Нові Петрівці, аби віддати шану загиблим товаришам. А коли підійшов до одного з уцілілих танків, не стримав сліз: це був його танк, на якому він пройшов не одну битву. Не впізнати його не міг, адже номер, ум’ятина від осколка, пошкоджене та замінене в одному з боїв ведуче колесо — все свідчило про те, що це його вірний залізний друг…

Далі впадають в око кілька рядів порожніх лавок, що, як солдати, вишикувалися рядами поміж вбраних у золоті плащі беріз. Кілька десятиліть сюди щороку або й двічі на рік (у День Перемоги та в День визволення Києва) приїздили ветерани, сідали тут і зі сльозами на очах згадували ті страшні дні й ночі. Тоді ледве вистачало місця для всіх. Дзвеніли медалі, лунали жваві голоси, а в повітрі витав дух Перемоги. Нині ж навіть 9 Травня та 6 листопада більшість лав залишається порожня. Майже всі учасники битви за Київ відійшли за вічну межу, що не рік меншає ветеранів Великої Вітчизняної війни. Проте жива пам’ять про тих, хто своєю відвагою зробив світлим і безхмарним майбутнє нащадків…

http://www.silskivisti.kiev.ua/19023/index.php?n=19965

Источник:
Категория: Мои статьи | Добавил: novpetr (14.11.2013) | Автор:
Просмотров: 524 | Комментарии: 0 | Теги: Останні залпи над Дніпром | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0

 
 Copyright MyCorp © 2017
 Безкоштовний хостинг uCoz