Екстрім з Музеєм слідопитів

Суботні експедиції на Лютізький плацдарм з Музеєм слідопитів, стають доброю традицією. Сім різноманітних авто припаркувалися біля садиби Володимира Даниленка, де і розміщено екзотичний музей. Стартував екстрім-прес-тур «Таємниці забутого плацдарму-2».

Цього разу до експедиції приєдналися представники газет «Урядовий кур‘єр», «Україна молода», «Рабочая газета»,  інтернетники…

-Наше село завжди гостинно приймає добрих людей! – привітався Новопетрівський сільський Голова Радіон Старенький, - Три місцевих музея, легендарна Дзвонкова криниця чекають туристів і дослідників! Сподіваюся, і щойно створений Державний заповідник «Межигір‘я» невдозі буде доступний звичайним громадянам! Музей слідопитів недавно розпочав діяльність як відділ часопису «Музеї України», легалізований рішенням виконавчого комітету сільради. На жаль, тимчасово доступ сюди обмежено. Заклад може приймати лише невеликі групи журналістів і дослідників. Але, це лише підкреслює його ексклюзивність і креативність задуму!

-Головне, що ентузіасти-пошуковці Музею слідопитів продовжують розшук і перепоховання наших солдат, які вважаються невідомими, - наголосив заступник Голови Вишгородської райради Олександр Носаль, - Наш район має тисячолітню історію, славних людей, привабливі туристичні об‘єкти. Навіть такий екзотичний заклад, як цей музей! Тож приїздіть до нас відпочивати! Готові ми і до взаємовигідної співпраці!

Відомий письменник Сергій Буковський приїхав разом з полковником МВС, головою Союзу афганців-чорнобильців «Побратими» Георгієм Даценком. Привезли чимало подарунків. Але, головне, директор Музею слідопитів Володимир Даниленко отримав першу державну нагороду – Медаль Г.Жукова і посвідчення за підписом Президента України В.Ющенка.

Оглянувши виставку «Іржаве обличчя війни», поспілкувавшись, учасники експедиції перемістилися до Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», де нас вже чекав директор, Заслужений працівник культури України Іван Петрович Вікован. Ознайомилися з експозицією. Побачили залишки реактивної установки «Катюша», знайдену В.Даниленком.

На цьому офіційна частина закінчилась.

Колона неспішно рушила на Старі Петрівці, де підібрали керівника пошукової групи імені генерала Ватутіна М.К.Петрова. Минули славне село Гута Межигірська, заглибилися в прекрасний ліс, де колись точилися страшні бої.

Розбили табір. Почали готувати обладнання.

Керівник Студії мистецьких ініціатив Олександр Кочубей взявся за приготування обіду, бідкаючись, що немає казану для кулішу. Михайло Бродіч організував багаття. Колишній афганець Олег Колесник приїхав з власним міношукачем. Але, виявилося, що той не працює. Тож не роздумуючи, Олег подарував його Музею слідопитів…

Досвідчений Микола Кузьмич Петров зібрав свій прилад, взяв щуп і рушив на схил узвишшя. За ним потяглися журналістки.

Мій син Ростик отримав старенький армійський металодетектор і впевнено почимчикував у долину, озброївшись маленькою саперною лопаткою. За ним рушила дев‘ятикласниця Настя Камшиліна, теж з маленькою лопатою.

Основна група учасників експедиції пішла з Володимиром Даниленком. Дістаючи його купою питань. Кращий музейний фотограф Сергій Камшилін, розпочав зйомку.

На жаль, міношукачі спрацьовували лише на снарядні осколки…

Нарешті, на дні великої воронки, щуп уперся у щось велике, металеве. Почали копати. Дуже заважало коріння. Витягли порожній цинк для патронів.

Згадавши, що  колись вчився на військовій кафедрі на командира мотострілецького взводу, я спробував оцінити тактичну обстановку. І зрозумів, що з стратегічної точки зору, ми зробили помилку, пішовши до долини. Радянські позиції були якраз на узвишші, де ми залишили авто!

Взяв детектора і разом з директором Музею булатної зброї Володимиром Остаповичем, почав пошук. Відразу знайшли жменю гільз з трьохлінійки. Вирахували окопчики. Гільз ставало все більше. Лежали просто під старим листям!

До нас відразу приєднався мій малий з Настею, які тихо сформували окрему пошукову команду під наглядом Настиної мами. Цим пощастило більше – вирили кілька гільз з німецького Маузера 1927 року випуску. Як нові!

Захопившись, ми якось забули про Миколу Кузьмича, який зарився у воронці.

Коли завітав за годину, побачив знайдені останки нашого солдатика… Колись тут порилися мародери. Явно шукали зброю і вибухівку… Останки просто розкидали. Черепа не було. Купка кісток і вціліла підошва від чобота.

Поруч знайшли другого бійця. Видно  розірвався снаряд – кістки посічені. Розбито череп. За кілька метрів – ще одні останки. Дуже може бути, загинули від одного вибуху…

Все обережно зібрали в пакети. Перепоховаємо урочисто в братській могилі біля діючого жіночого монастиря…

Вперше доторкнувшись до пошукової роботи десь років у 15, за рік побачивши зітлілі останки солдат, я дуже кардинально змінив погляди на життя.

Порадившись, вирішили не кликати всіх учасників експедиції, а попередити про страшну знахідку. Ті, хто захочуть, підійдуть самі… Прийшли не всі. Одні сприйняли все спокійно. Дехто пережив емоційний шок, повернувшись до багаття…

Мій малий довго вагався. Взяв мене за руку – пішли! Підійшов. Трохи зблід. Вперше побачив реальну смерть. І те, що залишається від людини. Витримав. Сприйняв все  нормально.

Я розповів про свого діда Єгора, його прадіда, що загинув у 1941 під Ленінградом. Який, можливо, теж ось так десь лежить…

Пошуки продовжили. Крім гільз і проіржавілих патронів нічого не траплялося. Після війни тут гарно попрацювали сапери. Потім блукали місцеві жителі… Щось знайти можна лише на глибині 1,5-2 метрів. Наші простенькі міношукачі спрацьовують  на кілька сантиметрів.

-Мрію давно про потужний детектор! – поділився Володимир Даниленко, - Той що треба, коштує десь під дві тисячі доларів. Не з нашими статками… Може хто допоможе?

Втомлені, з купою яскравих вражень, зібралися біля вогню на обід. Учасники почали вимагати ще одного виїзду наступної суботи. Почувши про наші екстрім-прес-тури, постійно телефонують колеги-журналісти.

Чесно кажучи, ми вже навіть не знаємо, як бути з такою кількістю спраглих до пригод. Всіх однозначно дістала передвиборча політична тріскотня. Народ тягнеться до чогось чистого, справжнього. До таємниць забутого плацдарму. Не всі мають власного автомобіля, аби приєднатися до нашої експедиції.

-Треба зробити все, аби підтримати цю святу ініціативу! – сказав заступник Голови Вишгородської райради, член Ради Музею слідопитів Олександр Носаль, - Благородну справу пошуків і поховання останків невідомих солдат не можна припиняти! Будемо всіляко сприяти пошуковцям! Можливо, наступного разу, для журналістів слід виділити мікроавтобус? Показати мальовничі місця краю? Давайте радитися!

Домовилися зустрітися, аби продумати план спільних дій.

Музею слідопитів лише кілька місяців. Створюючи його без жодної державної копійки, ми пішли на сміливий творчо-суспільний експеримент. Скептиками були всі!  Нам популярно поясняли, що у кризові часи відкрити і розкрутити музейний заклад з нуля неможливо! Відкрили, легалізували, розкрутили. Більше того, виявилися не готовими до прийому такої кількості відвідувачів! Нині ввічливо відмовляємо дипломатам і делегаціям з Європи, які перебувають у Києві. Адже, нічого подібного до виставки «Іржаве обличчя війни» ні у нас, ні за кордоном немає. Ще не придумали…

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», координатор Музею слідопитів

Останки нашого солдата...

Це все, що залишається від невідомого солдата...

Настя Камшиліна зрозуміла принцип роботи детектора

В.Даниленко демонструє німецький посуд

Полковник Георгій Даценко і В.Даниленко біля знайденої ним "Катюші" у Національному музеї "Битва за Київ у 1943 році"