Києво-Межигірський Спасо-Преображенський Монастир

     Мова йде про величний Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир, який знаходився в 18 кілометрах від Києва, та за 3 кілометри на північ від стародавнього Вишгорода на правому березі Дніпра.

     Слава Межигір’я, можливо, почалась ще при князі Володимирі. Одна з найстаріших легенд про Межигірський монастир вперто пов’язує його з іменем князя  Володимира Великого.  Монастир немов би в 988 році заснували грецькі монахи, що прийшли на Русь розповсюджувати християнство.  Археологічні дослідження нічим не підтверджують легенду, але на них не можна покладатися, так як розвідки були нечисленні й короткочасні.

     За іншою легендою, Межигірський монастир завдячує своїм існуванням князю Андрію Боголюбському. Його батько, суздальський князь Юрій Довгорукий, багато років добивався Київського князівства. Зайнявши Київ у 1154 році, Юрій віддав прилеглі землі своїм синам. Талановитого й енергійного Андрія батько посадив найближче до себе, у Вишгороді. Та Андрій не вірив у справу батька, не любив Києва, вважав, що тут, на Русі (поняття  Русь мало вузьке значення - то був Київ і близькі до нього міста) не буде йому ні слави, ні честі. Потай від батька Андрій від’їхав у Суздаль. Як ікону-путівницю він взяв з собою з жіночого монастиря у  Вишгороді образ Богоматері - Єлеусти (Замилування) грецького письма. Пізніше цей образ дістав назву Володимирської Богоматері. Андрій Боголюбський віддав ікону в новий храм у місті Володимирі, прикрасивши її дорогоцінними шатами. Згодом ікона була перевезена до Москви, знаходилась в Успенському соборі в Кремлі, після революції - в Державній Третьяковській галереї. Завдяки неперевершеній красі ікона на багато століть стала зразком для художників. Вона мала славу чудотворної, на її честь є релігійне свято.

     Через відсутність достовірних джерел, які б дали змогу дослідити історію Межигірського монастиря з моменту його заснування, ми можемо прослідити його  життя лише з 1520 року, коли козацька старшина звертається до уряду Литви, під протекторатом якої тоді була Україна, з проханням дати   згоду на відбудову монастиря.

Король Стефан Баторій в перший же рік свого правління повернув Межигірському монастирю його права і привілеї (1576 рік).

     Король намагався упорядкувати політичне і релігійне життя в країні, визначити статус українського козацтва, яке було потрібне Польщі для захисту північних, східних і південних кордонів. Заради військових справ королю необхідно було іти на поступки в питаннях віри і миритися з існуванням православної церкви.  Але  послідовно проводячи політику полонізації України, Стефан Баторій знищив православну ієрархію, що сприяло розповсюдженню унії. Навіть київський митрополит Михайло Рогоза прийняв унію і почав гоніння на православних.

     У 1592 році під час повстання під проводом Криштофа Косинського козаки увірвались в Межигірський монастир на чолі з писарем Війська Запорозького Іваном Греньковичем під приводом того, що  там переховується злодій, який вкрав в нього речі. Козаки побили ігумена Іосифа Бобриковича-Копотя (в ін.джерелах - Бобрович-Копоть) та братію монастиря.

     З 1595 по 1599 роки в Межигір’ї ігуменом був Іосиф Герасимович, при якому Межигірська обитель зазнала нового запустіння.

     Після Іосифа ігуменом був Афанасій. За його часи Межигір’я стало процвітать і стало для Русі другою Лаврою.

     Під час ігуменства Афанасія було відбудовано три церкви: в 1604 році - церкву Святих апостолів Петра та Павла; в 1609 році - церкву Святого Миколи з трапезною та у 1611 році - соборну церкву Преображенія Господня. Всі церкви були дерев’яні.

     21 квітня 1612 року Афанасій прийняв схиму під ім’ям Агафона, а за два тижні помер.  Йому наслідував Гедеон, який був настоятелем монастиря ( з перервами) до смерті. Він помер 16 вересня 1623 р.

     В 1619-1620 рр. ігуменом монастиря був Ісаая Копинський. Саме в цей час в Україні була відновлена православна ієрархія, що сприяло утвердженню православної віри. В цій справі видатну роль зіграв Петро Сагайдачний. Він надавав великої уваги розвитку культури, освіти, був послідовним  захисником православної церкви. У 1620 році він обіймав посаду полковника і за дорученням гетьмана Якова Бородавки охороняв Єрусалимського патріарха Феофана, який повертався з Москви на батьківщину. Сагайдачний умовив патріарха висвятити українських єпископів і митрополита (до того залишався в Україні тільки один православний єпископ у Львові). Першим пройшов таїнство хіротонії - посвяти на священство - ігумен Ісайя Копинський, висвячений на єпископство.

     Місцем найвищих подвигів відлюдників межигірських була печера на Пекарницькій горі, в якій знаходився невеличкий храм.  Межигірський монастир підтримував зв’язки з Київським і Львівським братствами, тут проходили “іскус” і приймали постриг молоді учні Академії при Києво-Братському монастирі. Від ігумена Варнави Лебедевича тут прийняв постриг майбутній патріарх Всея Русі Іоаким, а пізніше - у 1725 році - прийняв постриг і почав свій подвижницький шлях Іоаким Горленко, який став відомий як святитель Ісааф Білогородський.

     Період ігуменства Варнави Лебедевича (1630-1665) - це ціла епоха в Межигірському монастирі, бо Варнава був свідком подій Визвольної війни 1648-1654 рр., бачив збагачення і процвітання монастиря.

     Під час Визвольної війни монастир підтримував Богдана Хмельницького. В церкві монастиря освячується козацька зброя, багато монахів іде до війська. Універсалом від 21 травня 1651 року Богдан Хмельницький взяв на себе звання ктитора Межигірського монастиря. Кош запорозький віддавав Межигір’ю частину воєнної здобичі. Селян зобов’язували виконувати різні повинності для монастиря.

     21 травня 1656 року новим універсалом Богдана Хмельницького монастирю передавався Вишгород, села Нові Петрівці, Мощани з усіма угіддями та прибутками.

     Після Богдана Хмельницького всі гетьмани опікувались Межигірським монастирем. В період Руїни, що настав після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році,  Україна стала на довгі роки ареною війн між можновладними сусідніми державами. Трагедія України була в тому, що вона могла розвиватися як сильна держава тільки під протекторатом однієї з країн - Польщі, Росії або Туреччини, яким не потрібна була сильна Україна і сильна влада в ній.    Між козацькою старшиною не було єдності: гетьмани Правобережні орієнтувались на Польщу, Лівобережні - на Москву, змінюючи  орієнтацію при нагоді. Монастирське життя на якийсь час вгамовувало пристрасті. В Межигір’ї сходились різні долі: тут залишили свій слід Павло Тетеря, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Остап Гоголь, Семен Палій, Максим Залізняк, Іван Мазепа, Петро Калнишевський і багато інших.

     З 20 квітня 1669 по 1703 рік ігуменом був Феодосій - це був період процвітання Межигірського монастиря.

     За всю історію Запорозької Січі - де б вона не знаходилась - головним храмом була  Покровська церква: українське лицарство, яке не допускало на Січ жінок, шанувало Діву Марію. Головним монастирем Запоріжжя з 1576 року був Трахтемирівський монастир. Там знаходився притулок для немічних козаків і шпиталь для поранених. В 1664-1665 рр. поляки розорили монастир, його функції перебрав на себе Межигірський Спасо-Преображенський монастир, який користувався ставропігією і завдяки відносній свободі приваблював волелюбне козацтво.

     Кожен запорозький козак вважав своїм обов’язком побувати в Межигір’ї, поклонитись Межигірському Спасу, замолити козацькі гріхи, а в мирний час багато козаків вирушали в монастир пішки “на прощу” двічі на рік: восени, після закінчення літніх турбот, і весною, перед постом на масляну. В останньому випадку залишались на весь піст, аж до Паски. Старі, немічні козаки доживали свій вік в монастирі. Майже кожен з простих козаків, уникнувши смерті на війні або вилікувавшись від хвороби в монастирському шпиталі, робив посильний вклад в храм Божий: ікону, медаль, слиток золота чи срібла.

     1660-1700 роки – роки найвищої слави Межигір’я..

У 1700 році київський митрополит Варлаам зі згоди російського патріарха Андріяна (наступника Іоакима) підпорядкував собі Межигірський монастир.  На кілька років монастир втратив право ставропігії.

     Під час російсько-шведської війни низове козацтво підтримало І.Мазепу, а Межигірський монастир - Петра І. Ігумен відізвав своїх ченців з Січі. Петро І послав на Запорожжя посольство з дарами з метою привернути козаків на свій бік. З посольством   поїхав і ієромонах  Межигірського монастиря Ірадіон  Журахівський. Запорожці зустріли послів вороже. За цю небезпечну поїздку Журахівський одержав сан архімандрита.  Петро І грамотою від 6 січня 1709 року велів створити в Межигір’ї архімандрію, чого, крім Києво-Печерської Лаври, не мав ні один монастир в Україні, а 11 березня 1710 року повернув Межигір’ю  право  ставропігії  з  підпорядкуванням  його  Св.  Синоду.   В  подальшому на чолі монастиря стояли не ігумени,  а архімандрити.

     В 1710 і 1712 роках Україну охопив голод та епідемії. Межигірські села обезлюдніли. В 1717 році Межигір’я знову було спустошене пожежею і чотири роки ніхто там не відновлював ніяких будівель. Ченці, не маючи житла, жили в куренях і землянках, Спасо-Преображенський собор залишився без даху, але богослужіння в ньому не припинялось.

      В 1723 році архімандрит Межигірський Арсеній Берло відновив в печері підземну Онуфріївську церкву.

      Після повернення козаків з території, підвладної туркам, і заснування ними останньої Січі над річкою Підпільною зв’язки козаків стараннями кошового отамана Івана Малашевича відновились, знову укріпилось матеріальне становище монастиря і його вплив на справи запорожців.

      В 1764 році скасовано гетьманство. Турботи про Межигірський монастир, який залишався головним військовим монастирем запорожців, перебрали на себе кошові отамани і козацька старшина. В 1769 році коштом військового судді Василя Тимофійовича збудована церква Святого Пантелеймона замість згорілої у 1710 році на монастирському подвір’ї на Подолі в Києві. Церква утримувалась фундатором до самої  його смерті.

     Час правління Катерини II означав кінець Запорозької Січі і Межигірського монастиря. Після ліквідації Січі монастир втратив значну економічну підтримку На час ліквідації на території монастиря було п’ять церков : дві кам’яні (соборна Спасо-Преображенська і брамна Петропавлівська) і три дерев’яні (Святого Духа,Благовіщенська, Миколаївська), жилі і господарські будівлі, більша частина яких дерев’яна. В монастирі залишалась велика бібліотека, яка нараховувала 174 друкованих і 58 рукописних книг російською мовою, 114 латинською, 54 польською. Крім церковних книг були видання ХVІІ-ХVІІІ ст. з географії, мінералогії, металургії, граматики та ін. В ризниці - дорогоцінні вклади і великої цінності святенницький одяг, в тому числі риза єпископа Ісаакія Борисковича (І623 р.),шита сріблом, і саккос з зображенням святих, також шитий сріблом. Тільки невелика частина межигірських святинь збереглась до нашого часу в музеях і архівах.

     У квітні 1787 року імператриця Катерина II зустрічала весну у Києві. За кілька днів до від’їзду вона захотіла відвідати мальовниче Межигір’я, звідки привозили їй джерельну воду, подивитись на монастирські будівлі.Але вранці призначеного дня монастир спалахнув.

     Вважається, що його підпалили самі ченці, щоб помститись Катерині за ліквідацію монастиря та переведення його до Таврії. Народна ж уява приписала пожежу Катерині II.

     Цією пожежею завершилась багатовікова історія славетного монастиря, хоч незабаром було відновлено дві кам’яні церкви і з 1801 року велося  богослужіння. Межигір’я не змогло повернути собі авторитет та владу тих часів, коли монастир  називали Святою Межигірською Лаврою.

     Кінець ХVIII ст.-  1874 р.- на території Межигірського монастиря деякий час  працює перша фаянсова фабрика на Україні. Найбільші колекції виробів зберігаються в Державному музеї українського народного мистецтва, в Національному історичному музеї, в музеї історії Києва,в музеях Росії,Великої Британії, Франції.

     До 900-річчя прийняття християнства колишній монастир передали Троїцькій обителі – аби відродити   Межигір’я

     В кінці 90-х років ХІХ ст. монастир переходить в підпорядкування Покровського жіночого монастиря який існував до 1919 року.

     В Межигір’ї залишалися численні унікальні пам’ятники. Головні з них – Спасько-Преображенський собор. Це велика п’ятибанна споруда, особливістю якої є “опаясання” – суто український архітектурний елемент. Окрасою монастирського подвір’я була Петропавлівська церква (1774 р.).

     З козацьких часів залишилася частина стін і валів, Онуфріївська церква в печері на Пекарській горі, яка простягається 43-метровим коридором. Загальний вгляд печери нагадує літеру ”Г”, висота цієї галереї всюди майже однакова –приблизно 150 см, а ширина –107см. Печера отримала назву Анастасіївська.

     До сих пір відома місцевим жителям Дзвінкова криниця в Межигір’ї. Названа вона так тому, що за легендою, межигірськими монахами було утворено систему дзвінків, які під ударами стікаючих з гори струмків, давали приємний на слух звук, а вода славиться  лікувальними  властивостями. (У1990 році тут спорудили невеличку капличку, освятили місце, в 1996 році  поставили дерев’яний  хрест.)

     10 травня 1933 року будівлі Межигірського монастиря передавались під будинки відпочинку для письменників.

     На початку 1934 року Всеукраїнський ЦВК ухвалив рішення про перенесення столиці республіки з Харкова до Києва. Але Київ не мав вигляду пролетарського міста. Вирішено було створити спеціальну комісію по знищенню культових споруд в Києві і околицях міста.  Її очолив керівник НКВС УCРР В.А.Балицький. Тим часом він розпорядився терміново підшукати місце для дачі Постишева та інших членів уряду. За всіма параметрами вимогам Балицького відповідало мальовниче Межигірське урочище. Межигір’я обнесли високим парканом, налаштували посилену охорону.

     В червні 1934 року пам’ятники Межигір’я були сфотографовані. На фотографіях - головна брама колишнього  монастиря, масивний п’ятибанний  Спасо-Преображенський собор, струнка дзвіниця і витончений корабель Петропавлівської церкви, Братський корпус, характерні архітектурні деталі: орнаментоване обрамлення вікон, волюти капітелей, колони портиків.

     Рішенням Політбюро від квітня 1935 року будівлі колишнього монастиря і фаянсової фабрики висадили у повітря, як і весь монастирський  комплекс.

     Під час  ремонтних робіт у фундаменті однієї із келій була відкрита велика бібіліотека Межигірського монастиря.

     Деякі книги із цієї бібліотеки зберігаються в Краснодарському крайовому архіві.

Але й досі вважають, що в Межигірському монастиреві перебувала бібліотека Ярослава Мудрого.

     Вчені і громадськість давно оформили вимоги щодо повернення монастиря народу:

– підняти клопотання перед Кабінетом Міністрів України про відновлення роботи державної комісії по вивченню історії Межигір’я, відновити археологічні дослідження території Межигір’я;

– звернутися до Київської облдержадміністрації з пропозицією про оголошення урочища “Дзвінкова криниця” екологічним заповідником місцевого значення з підпорядкуванням музею-заповіднику.

– пристосувати урочище “Дзвінкова криниця” для проведення екскурсії і масових заходів, зробити оглядовий майданчик і сходи до джерела; побудувати капличку;

– створити благодійний фонд “Дзвінкова криниця”;

– започаткувати традицію періодичного проведення “Межигірських читань” на базі музею-заповідника “Битва за Київ у І943 році”.

Із монографії “З історії України. Межигір’я”.

Складачі: Вікован І.П.,  директор музею-заповідника “Битва за Київ у І943 році”.

Співробітники музею: Андрусенко Г.Б., Мазур Ю.О., Сенько П.І., Скороход І.М.